Попередній перелік флори Парку нараховує 856 видів вищих судинних рослин (додаток вкінці публікації). Багатство рослинного світу формують види з різних типів оселищ: види лук (25% видів), степів (22%), лісів (18%) становлять основу флористичного різноманіття. Узлісні комплекси є осередком високого рівня видового різноманіття (тут росте 8% флори) та домівкою для багатьох рідкісних видів.
Попри те, що територія розташована в прирусловій частині Дністра, водно-болотні комплекси Парку зазнали осушення та були перетворені на сільськогосподарські угіддя. Тому болотний та водний складники флори є доволі бідними і становлять 7% і 4% від флористичного різноманіття.
Серед багатства рослинного світу на території Парку є види, які обрали своєю оселею голі вапнякові скелі та кам’янисті відслонення. І хоча їх зовсім небагато (менше 3%), вони утворюють окремі своєрідні угруповання, не схожі на рослинний покрив, що їх оточує.
Природні осередки рослинності Парку мають фрагментарний характер і оточені здебільшого орними землями та поселеннями людей. Тому вагому частку у флорі Дністровського регіонального ландшафтного Парку становлять види рослин, які супроводжують людину – рудерали (13%).
Парк є надзвичайно цінною територією, де росте багато рідкісних видів рослин. Раритетна складова флори становить 135 видів. Є серед них представники Червоної книги України – 58 видів, а також види, які потребують охорони на міжнародному рівні та включені до Додатків і Резолюції 6 Бернської конвенції – 7 видів, Додатків Директиви оселищ Ради ЄС – 7 видів. Видів, які є рідкісними для Івано-Франківської області та включені до Регіонального червоного списку, на території Парку є 77.
До флористичних скарбів Парку належать також ендемічні види, поширення яких пов’язане тільки з цим регіоном або обмежене ще кількома суміжними регіонами, і Парк є для таких видів головним прихистком. Тож від збереження природних комплексів Парку може залежати існування видів чи значної частини їхніх ареалів.
Одним із найяскравіших представників рослинного світу Парку є фіалка Джоя. Це – реліктовий вид давньої геліофільної флори Волино-Подільської височини (науковці припускають, що вид зберігся на Покутті від часів пізнього плейстоцену – близько 12 тис. років тому). Основний ареал виду характерний для Південних та Східних Карпат, де він також є рідкісним.
В Україні відомі лише три сучасні локалітети виду, ще два потребують підтвердження, оскільки їх знахідки датовані 1934–1936 рр. Усі відомі локалітети розташовані на території Парку чи на його околицях. Фіалка Джоя визнана одним із найрідкісніших видів флори України. Її популяції переважно малочисельні та займають невеликі площі, приурочені до стрімких еродованих схилів із розсипами вапняку, однак відомі знахідки виду в карстових лійках (Червона книга…, 2009). Кожен із відомих локалітетів потребує охорони та моніторингу за станом популяцій фіалки.
Один із локалітетів виявлений у 2019 р. чеськими ботаніками Яном Ролечеком і Павлом Држевояном під час експедиції поблизу с. Остриня, що стало грандіозною подією та увійшло до історії Парку (Roleсek, Drevojan, 2019). Крутизна схилу пагорба, де виявлено унікальний вид, настільки велика, що ґрунтовий шар подекуди взагалі не виражений чи дуже малопотужний. Опади утворили борозни вздовж схилу, і вапнякові розсипи, не закріплені рослинним покривом із мінімальним проєктивним покриттям, скочуються до нижньої його частини. У таких екстремальних умовах, де навіть дуже витривалі степові рослини не можуть вижити, знайшла притулок популяція фіалки Джоя. Тут вона уникає конкуренції з боку інших видів. Ця локальна популяція займає доволі
велику площу – близько 2,5 га, де з різною щільністю (від 1–2 до 12 ос/м2) ростуть переважно генеративні особини. За попередніми оцінками, загальна чисельність сягає понад 700 особин.
Не менш цікавим представником флори Придністерського Покуття є рутвиця гачкувата. Цей вузькоендемічний вид відомий лише з 20 локалітетів на Покутті (Червона книга…, 2009). Рутвиця росте в дуже посушливих умовах на крутих лучностепових схилах із малопотужним ґрунтовим покривом, на рендзинах. Її популяції переважно невеликі за площею, займають декілька десятків м2, однак ростуть там доволі щільно. Вид має вузьку екологічну амплітуду, тому навіть у регіоні свого поширення трапляється вкрай рідко. Одна локальна популяція знаходиться поблизу с. Локітка й нараховує понад тисячу різновікових особин. Загальна площа локальної популяції становить 850 м2.
Цікаво, що в Східній Азії росте дуже близький вид – рутвиця несправжньопелюсткова (Thalictrum petaloideum L.), і сучасні дослідження підтверджують їхню близьку спорідненість. Деякі вчені навіть зводять їх до одного виду. Очевидно, у давні часи цей вид мав пан’євразійське поширення, однак через зміну клімату та антропогенну трансформацію природних комплексів збереглися лише крайні
локалітети. Розрив між ними сягає щонайменше 4 тис. км. Тому покутські популяції рутвиці розглядають як реліктові.
Ясенець білий – неймовірно красива, біблійна, навіть містична рослина, наближатися до якої небезпечно! Росте на лучних степах Поділля, серед термофільних чагарників (Червона книга…, 2009). Ці рослини милують око як довершеною грацією квіток, так і доволі великою чисельністю.
Однак представник родини рутових виробив надійний спосіб охорони такої краси: рослина виділяє ефірні олії, здатні викликати серйозні опіки на шкірі при контакті з листками чи стеблом. В особливо спекотний день небезпечно навіть знаходитися поряд з ясенцем – ефірні олії леткі й на сонці випаровуються. Вони можуть також вражати слизові оболонки очей і дихальних шляхів. Також ці сполуки здатні до самозаймання – у такому разі горить неначе ореолом повітря навколо рослини, залишаючи її неушкодженою. За цю особливість у народі ясенець білий назвали неопалимою купиною.
Популяції ясенця білого на території Парку мають чисельність від кількох десятків до кількох сотень особин. В окремих випадках щільність особин є дуже великою і сягає 10–16 особин/м2. Росте в околицях сіл Братишів, Долина, хутору Біла.
На території Парку виявлено чотири види ковил: волосиста, вузьколиста, найкрасивіша та
пірчаста. Ростуть вони здебільшого на схилах та вершинах лучно-степових пагорбів, рендзинах (Червона книга…, 2009). На лучних степах Придністерського Опілля та Покуття ковили ростуть доволі часто (поблизу сіл Палагичі, Тарасівка, Братишів, Олешів, Долина, Одаїв, хутору Думка тощо), їхні популяції чисельні, щільність велика. В окремих випадках ковила найкрасивіша може рости невеликими групами особин.
Серед представників роду ковила пірчаста тяжіє до більш зволожених умов із потужнішим шаром ґрунту, надає перевагу плакорним ділянкам, а ковила волосиста, навпаки, є найбільш посухостійкою, часто росте на рендзинах.
Ці степові рослини при достатній щільності створюють немовби сріблясте море завдяки своїм шовковистим остюкам, які можуть сягати 50 см завдовжки та служать «літальним апаратом» для перенесення насіння. Однак на цьому їхня роль не завершується. Оскільки лучні степи населяють здебільшого дернинні злаки, добратися до ґрунту, де насінина може прорости, не так уже й просто. Тому остюки «обладнані» спеціальними гігроскопічними клітинами, здатними реагувати на зміну вологості повітря. Вони ґвинтоподібно вкручують насінину в землю для підвищення ймовірності її проростання.
У давнину ковили навіть завдавали шкоди вівчарству, оскільки довгі остюки заплутувалися в овечій шерсті, а гострі зернівки викликали подразнення шкіри своїми ґвинтоподібними рухами. Тому серед народних назв ковили поряд із поетичним «волосся янгола» фігурує також «овеча смерть».
Сон-трава – окраса лучних степів Парку. Великі лілово-фіолетові квіти здалеку видніються на стрімких схилах. На території Парку поширені три види сон-трави: сон великий, розкритий та чорніючий. Популяції їхні переважно малочисельні. Попри те, що насіння сону має високу схожість і на кожній особині його утворюється доволі багато, адже з однієї рослини виростає переважно декілька квітконосів, ми зауважили, що поновлюється популяція дуже слабо. Імовірно, причина криється саме у високій декоративній цінності рослини – щороку навесні популяції зазнають скорочення чисельності через викопування квітучих особин та зривання квітів на букети. Необхідно проводити роз’яснювальну роботу з населенням та залучати місцевих жителів, особливо дітей, до охорони сону в період цвітіння. Сон великий та сон розкритий часто ростуть разом, площа їхніх локальних популяцій може збігатися з площею самого локалітету, однак щільність особин доволі низька. Так, на 1 м2 може траплятися від 1 до 5 особин.
Аконіти – красиві, незвичайні та смертельно отруйні рослини. Їхня квітка зазнала разючих метаморфозів, щоб якнайкраще пристосуватися до особливостей комахзапилювачів. Пелюстки
перетворилися на нектарники, а чашолистки набули яскраво-фіолетового чи лілового забарвлення (є види і з синіми та жовтими квітами) для приваблення комах. Також вони трансформувалися в шолом, який за формою нагадує купол чи ковпак чарівника. На території Парку виявлено чотири види аконітів: несправжньопротиотруйний, опушеноплодий, молдавський та Хоста. Із них два перші внесені до Червоної книги України, останні є регіонально рідкісними. Аконіт несправжньопротиотруйний є подільським ендеміком, визнаним одним із найрідкісніших видів Поділля (Червона книга…, 2009). Відзначається розсіченими до ниткоподібних сегментів листками та світло-ліловими квітами з майже півкулястим шоломом. На території Парку та його околицях виявлений у лучно-степових угрупованнях, у заростях термофільних чагарників, на узліссях на межі зі степами поблизу сіл Долина й Олешів. Популяції переважно нечисельні, представлені здебільшого генеративними та дорослими вегетативними особинами.
Окрасою лучних степів та ксерофітних лук на західних чи північних схилах є представники родини орхідних: билинець комарниковий, зозулинець шоломоносний та салеповий, любка дволиста, а на околиці Парку поблизу с. Братишів росте дуже рідкісна орхідея – траунштейнера куляста. Останній вид трапляється переважно в Карпатах, де утворює численні метапопуляції, а на рівнині
представлений ізольованими невеличкими групами особин, популяції яких мають реліктове походження (Червона книга…, 2009).
Популяції орхідей на лучних степах переважно нечисельні, рослини трапляються поодиноко чи невеликими групами, приурочені до більш мезофітних умов і родючих чорноземних ґрунтів.
Орхідних вважають вершиною еволюції однодольних рослин, найбільш спеціалізованою гілкою, яка в процесі еволюції розвивалася спряжено з комахами-запилювачами. Їхні квіти – бездоганний апарат для забезпечення запилення. Він включає в себе губу – часто великий і контрастно забарвлений листочок оцвітини, який служить для привертання уваги та є плацдармом для приземлення комах. Задня частина губи часто витягнута в мішечок – шпорку, наповнений нектаром. Щоб дотягнутися до запашної рідини, бджоли, оси, джмелі, метелики та інші комахи пропихають голову у квітку, де на них уже чекають. Пилок, що утворюється на тичинках, склеєний у грудочки – полінії, які розташовані на ніжці з прилипальцем. Ця структура не дарма має таку назву, адже здатна приклеїти полінії до голови комахи-запилювача. Відвідавши наступну квітку орхідеї, комаха обов’язково зачепить полінієм маточку й таким чином сприятиме перехресному запиленню (Claessens, Kleynen, 2013: а, б).
Зозулині черевички справжні. Мало хто здогадається, що саме ця орхідея є одною з найпримітивніших видів серед цариць рослинного царства – родини орхідних. Крім того, сама квітка влаштована за типом камери для утримування полонених! Заручниками стають комахи-запилювачі, переважно оси, яких приваблює ніжний ванільний аромат нектару. Заповзаючи всередину камери, утвореної листочком оцвітини, комаха опиняється у пастці – місця надто мало, щоб злетіти, та й крила намокають від нектару, що збирається на дні губи. Зсередини стінки камери вистелені воском, тому полонена не може вибратися повзком – лапи ковзають стінками наче на льодовому катку. Покружлявши у в’язниці, комашка нарешті знаходить вихід – вузенький отвір на вершині камери, прохід до якого встелений доріжкою з ворсинок, щоб допомогти осі дістатися туди. Адже мета орхідеї – перехресне запилення, а не загибель комахи! На шляху до омріяної свободи полонянка обов’язково вимаститься в пилку, а потрапивши до такої ж пастки повторно, перенесе пилок на маточку іншої квітки (Claessens, Kleynen, 2013 б).
На Покутті зозулині черевички ростуть переважно в букових лісах, на узліссі. Їхні популяції молочисельні. У межах Парку виявлені поблизу с. Буківна. Рослини приурочені до багатих кальцієм ґрунтів, подекуди росте неподалік відслонень – гіпсів, вапняків. Особини переважно генеративні, квітучі. Хоча в коробочці утворюється велика кількість насінин, імовірність проростання надзвичайно мала, адже для цього потрібен неабиякий збіг обставин. Насінина дуже дрібна, позбавлена запасу поживних речовин (природа немовби витратила всі сили на сотворіння прекрасної квітки), тож для проростання потребує симбіозу із ґрунтовими грибами.
Берека – рідкісне дерево до 25 м заввишки. Має гостролопатеві листки, які восени стають насичено-червоними, і буруваті плоди-яблука, що в давнину давали дітям як солодощі. Вони є також улюбленими ласощами для лісових мешканців, які, поїдаючи солодкі плоди, сприяють розселенню виду. Проходження насіння через шлунково-кишковий тракт птахів та звірів сприяє його проростанню.
Хоча ареал виду доволі великий, – охоплює Європу, Передню Азію та Північну Африку, – cпостерігаємо його скорочення (Червона книга…, 2019). У Парку декілька особин виду виявлено
поблизу селища Чернелиця.
Кілька століть тому з деревини дорослих дерев виробляли киї для більярду, музичні та токарські інструменти, адже деревина береки тверда, довговічна, з гарною текстурою, через що її називають атласним деревом. Можливо, саме тому сьогодні вид зберігся у вигляді поодиноких дерев чи малочисельних груп на непридатних для ведення лісогосподарської діяльності ділянках.
Вальдштейнія гравілатоподібна в Україні росте, головним чином, у Придністров’ї, також відомо три локалітети із Закарпаття (Червона книга…, 2019). Дослідники (Буджак та ін., 2015) вважають, що вид потрапив в Україну із Середньої Європи двома незалежними шляхами: долиною річки Дністер на територію Покуття та через Паннонську низовину на Закарпаття. Змішуванню цих двох метапопуляцій перешкодили Карпати, тож попри незначний розрив у ареалі, генетично вони дуже різнорідні.
На території Парку зосереджено близько половини відомих місцевиростань! Локалітети виду виявлені переважно в грабових і грабово-дубових лісах на схилах р. Дністер в околицях селища Чернелиця, сіл Копачинці, Михальче, Семаківці тощо. Ці популяції вальдштейнії окреслюють північно-східну межу поширення виду, тому відзначаються великою цінністю для збереження ареалу. Вони можуть займати площу від 0,1 до 0,5 га, але ростуть розріджено (3–5 ос./м2).
Дослідження поширення виду в Придністров’ї почалося понад 100 років тому, а саме – перші знахідки датовані 1896 роком (Е. Волощак, гербарій LW).
Клокичка периста – чагарник до 5 м заввишки з великими перистими листками та ніжними молочно-білими квітками, які гронами звисають у волотеподібному суцвітті. У квітці чашолистки
й пелюстки майже однакові за довжиною та кольором, що створює ілюзію махровості. Плоди клокички – надуті міхурі з великими насінинами, часто понад сантиметр у діаметрі. У висохлому вигляді плоди шурхотять і постукують, наче дитяче брязкальце. Панує думка, що назва «клокичка» походить від слова «клекіт».
Сьогодні важко повірити, що саме цей мало кому відомий чагарник супроводжує людину впродовж усієї нашої історії, з глибини віків, навіть із доісторичної епохи! Насінини клокички знаходили в поселеннях, починаючи від неоліту до бронзової та залізної доби у вигляді прикрас (намиста, браслетів), магічних амулетів для відлякування злих сил, у похованнях тощо. Чагарник і його насіння в Античні часи й у Середньовіччі використовували як сировину для ліків, любовного зілля (Heiss et al., 2014).
На території Парку популяції клокички перистої стабільні. Зокрема, поблизу с. Одаїв формують подекуди густий підлісок серед вапнякових скель і по окраїні букового лісу.
Скополія корніолійська – рідкісна мешканка затінених букових лісів. Завдяки вегетативному розмноженню подекуди може рости суцільним килимом, будучи домінантом у весняній синузії. Таке явище виявлене в буковому лісі в околицях с. Одаїв. Популяція займає доволі велику площу. Свій слід скополія залишила в історії Середньовіччя завдяки наркотичним і галюцино-генним властивостям. Її використовували для приготування любовного зілля, що часто закінчувалося отруєнням. Вважають, що відьми готували на основі скополії мазь, якою натирали шкіру перед «польотом на мітлі». Сік скополії входив до складу «зілля правди», яким поїли полонених. Середньовічне прізвисько виду – європейська мандрагора.
Місячниця оживаюча – реліктова лісова рослина, приурочена переважно до букових лісів з виходами на поверхню гіпсів чи вапняків (Червона книга…, 2019). Вид є гірським, а на рівнині представлений ізольованими популяціями, часто невеликими за розмірами. У Дністровському регіональному ландшафтному парку місячниця полюбляє ховатися поміж вапнякових скель, карстових лійок, по крутосхилах, якими багаті покутські ліси. Зокрема, її популяції в околицях сіл Буківна та Одаїв нараховують кілька сотень різновікових особин.
Місячниця свою назву отримала за чудернацькі плоди, які поступово вкривають рослину після відцвітання. Коли в незвично великих, схожих на еліпси стручечках дозрівають насінини, їхні стулки розкриваються, щоб насіння могло висипатися і дати початок новому поколінню. Розповсюдження насіння може відбуватися двома шляхами. Одні насінини прилипають до стулок плоду завдяки сахаридному клею, який виділяють їхні стінки. Підхоплені поривами вітру, насінини, немов пасажири на вітрильнику, вихором розлітаються лісом. Інша частина насіння залишається на серединній перетинці стручечка й поступово опадає через тріпотіння та струшування перетинок під впливом вітряних потоків. Самі перетинки залишаються на рослині аж до пізньої осені, надаючи їм особливої декоративності, можуть навіть дочекатися наступної весни, якщо зима була малосніжною чи без снігу.
Еволюція – грандіозна гра в шахи тривалістю мільйони років. Зокрема, рід рябчик виник 38 млн років тому. І за цей час пелюстки чорних тюльпанів, як їх в народі називають, розкреслилися у вишнево-білу шахівницю! Контрастні темні й білі плямки привертають увагу чималої кількості комах, і навіть квітки-альбіноси, які доволі часто трапляються в популяціях рябчика, для запилювачів сяють строкатим візерунком! Рябчики пропонують щедру винагороду за перехресне запилення своїх квіток: їхній нектар стікає великими краплями внутрішньою поверхнею пелюсток і дуже солодкий. Тому знаходиться чимало охочих ним поласувати. Щоб захиститися від відвідувачів, які хочуть просто попоїсти, зокрема мух, жуків, дрібних ос, квітка похилилася донизу – далі залетіти до неї в гості можуть лише джмелі завдяки своїй характерній манері польоту. Саме для них приготований смачний подарунок за перенесення пилку. Далі хід за суперниками – мухи та інші комахи приземляються на вершину «тюльпана» і заповзають усередину, приваблені запахом. У відповідь рябчики виробили вкриті воском гладенькі стінки листочків оцвітини, які відсіюють принаймні частину контрабандистів (Stpiczyсska et al., 2012).
Популяції рябчика шахового у сприятливих умовах можуть займати великі площі й нараховувати тисячі особин. На жаль, таких популяцій стає дедалі менше. Зниження рівня ґрунтових вод, висихання боліт і вологих лук, розростання чагарників, а також зривання та використання дивовижних квіток для букетів чи ландшафтного дизайну призводить до стрімкого скорочення чисельності чи навіть до зникнення популяцій.
На Придністерському Покутті рябчик шаховий росте на вологих луках поблизу сіл Надорожна, Тарасівка. Площа однієї популяції 0,1 га, другої – 0,8 га. Чисельність варіює від 35 генеративних особин до близько 300.
Пізньоцвіт осінній – ще одне диво природи. Ця рослина цвіте восени (вересень-жовтень) усупереч холодним ночам і постійному моросінню дощу, а плоди розвиває навесні чи навіть влітку наввипередки з весняноквітними рослинами.
Можливим цей процес стає завдяки чудернацькій будові квітки: свій початок вона бере не з квітколожа, яким у більшості рослин увінчується стебло, а з надр бульбоцибулини – саме там закладається зав’язь маточки, відходять тичинкові нитки й листочки оцвітини, які у вигляді тонкої трубки прориваються крізь ґрунт і виходять на земну поверхню. А над землею серед осіннього травостою розпускаються ліловими квітами, у центрі яких розкриваються пиляки та приймочка маточки. Таким чином, репродуктивні органи пізньоцвіту сягають до 10 см заввишки, чим не можуть похвалитися рослини навіть набагато більшого розміру (Junga et al., 2011).
Пилок переносять бджоли й мухи, для яких цвітіння пізньоцвіту – справжній бенкет в осінній період, коли інші види вже давно відплодоносили. Довжелезний шлях доводиться проходити сперміям, щоб здійснити запліднення яйцеклітини, яка є під землею. І вони проходять цей шлях за 7–11 днів!
Навесні, після зимового періоду спокою утворюються широкі листки, а з бульбоцибулини виростає коробочка з насінням. Такий специфічний життєвий цикл пізньоцвіту є способом уникнення конкуренції, лише зсув цвітіння відбувся не в ранньовесняну фазу, як у більшості ефемероїдів (Junga et al., 2011).
Пізньоцвіт не є звичайною багаторічною бульбоцибулинною рослиною: після плодоношення підземний орган виснажується, і всі поживні речовини, що залишилися в материнської бульбоцибулини, спрямовуються на утворення дочірньої, яка й зацвіте восени. В околицях Парку виявлені дві локальні популяції пізньоцвіту осіннього на вологих лісових галявинах неподалік с. Надорожна чисельністю 32 і 54 особини.
